чого я мрію стертися з лиця землі? чого у твою голову навідуються дебільні думки? чого ти, не бажаючи того, робиш усе, щоб я здохла? чого це так стомлює? чого у мене нічого не виходить? знову, знову, знову. я просто хочу зникнути. не в конкрене місце, а в нікуди. ти мучиш себе, а заодно і мене. чого це так стомлює? що нема більше сил боротися за те щось, світле й омріяне. ти опускаєш руки. ні, не так, ти відпускаєш руку і я падаю в темну бездонну прірву. я стираюся з лиця землі.

якщо про себе періодично не нагадувати, то всі дуже легко забувають про моє існування. і про плани й обіцянки, що стосуються мене. тому переді мною постало питання: нагадати всім, що вони про мене забули, чи промовчати і спостерігати, як я стираюся з лиця землі? саме вираз "стиратися з лиця землі" ідеально підходить. це не помирати, а канути у лету. стираючи усі згадки про себе. бо то ж якось не гуманно, лишати напризволяще близьких людей, щоб вони мали ще якийсь обов"язок - там сумувати за тобою чи ще щось. хоча з друзями все це так відносно. чим менше часу ти з ними проводиш, тим більше твоє місце займає хтось новий. і ти, знову ж таки, стираєшся з лиця землі. чого це так стомлює? бути другорядним персонажем у житті тих, хто в твоєму стоїть на перших ролях.

я мрію стертися, я стираюся, мене стирають. і натомість вимальовується новий малюнок, чи не так? зроби вже щось, чи до всього буду лізти я через гору трупів самої себе?

я вб"ю себе, тебе і наших майбутніх дітей. ти цього не знаєш. тобі байдуже.

Ваш комментарий


Вы должны войти в систему, чтобы оставить комментарий.